Отже, ти прочитав у газеті про нову книжку Італо Кальвіно, який уже кілька років нічого не публікував, – роман під назвою «Якщо подорожній одної зимової ночі». Ти пішов у книгарню й купив собі цю книжку. Що ж, молодець, – це ти зробив добре.
Вже на вітрині книгарні ти зауважуєш обкладинку з потрібним тобі заголовком. Прямуючи на цей маяк, ти прориваєшся крізь густі лави Книжок, Яких Ти Не Читав, а вони хмуро зирять на тебе з шаф та стелажів, намагаючись тебе залякати. Але ти знаєш, що не повинен перед ними пасувати, що серед них – гектари й гектари Книжок, Яких Можна Й Не Читати; Книжок, Написаних Не Для Того, Щоб Їх Читали; Книжок, Які Ти Вже Прочитав, Навіть Не Розгортаючи, Бо Вони Належать До Категорії Тих, Що Були Прочитані Ще Перед Тим, Як Їх Написано. Так ти подолав перший оборонний рубіж, і на тебе накинулись орди Книжок, Що Їх Ти Неодмінно Й Охоче Прочитав Би, Якби Мав Більше Життів, Та На Жаль Життя Тільки Одне. Ти обходиш їх швидким маневром і стикаєшся з армією Книжок, Що Ти Збирався Прочитати, Але Спочатку Треба Було Прочитати Інші; Книжок Надто Дорогих, Які Ти Сподівався Купити, Коли Їх Виставлять На Розпродаж За Пів Ціни; Книжок, Таких Самих, Як Вищеназвані, – Коли Їх Видадуть У Дешевому Кишеньковому Форматі; Книжок, Що Їх Можна Спробувати В Когось Позичити; Книжок, Що Їх Усі Читали, А Тому Можна Вважати, Що Й Ти Їх Читав. Відбивши ці атаки, ти опиняєшся перед фортецею, де тримають оборону
Книжки, Що Ти Вже Давно Запланував Прочитати,
Книжки, Що Їх Ти Роками Шукав І Не Міг Знайти,
Книжки, Пов’язані З Чимось, Чим Ти В Даний Час Займаєшся,
Книжки, Що Ти Хотів Би Про Всяк Випадок Мати Під Рукою,
Книжки, Що Їх Можна Відкласти На Потім І Прочитати, Можливо, Влітку,
Книжки, Яких Тобі Бракує, Щоб Поставити Їх Поряд З Іншими Книжками В Твоїй Шафі,
Книжки, Що Викликають Раптове, Нестримне Й Не Зовсім Виправдане Зацікавлення.
І от, коли тобі вдалося скоротити безмежне число твоїх супротивників до певної цифри з великою, але бодай скінченною кількістю нулів, тобі й далі не дають перевести подиху, наскакуючи з засідки – Книжки, Прочитані Так Давно, Що Можна Було Б Їх Перечитати, а з ними й Книжки, Що Ти Завжди Вдавав, Ніби Читав Їх, А Тепер І Справді Час Їх Прочитати.
Ти спритно ухиляєшся, звертаючи ліворуч, тоді праворуч, і проникаєш в цитадель Новинок, Цікавих З Огляду На Автора Або Тематику. Всередині цеї твердині теж можна сіяти сум’яття в лавах супротивника: виокремлювати у ворожих шерегах Новинки Авторів, Далеко Не Нових, або На Теми, Зовсім Не Нові (для тебе або взагалі), Новинки Невідомих (принаймні для тебе) Авторів Або На Незнайомі (хоч би й для тебе) Теми, і визначати привабливість інших Новинок на підставі своїх бажань і свого запотребування на нове й не нове (нове, якого ти шукаєш у неновому, і не нове, якого шукаєш у новому).
Усе це означає, що, швидко перебігши поглядом заголовки виставлених на полицях книжок, ти прямуєш до купки свіжовидрукованих романів «Якщо подорожній одної зимової ночі», береш примірника й несеш його до каси, щоб узаконити своє право власности на цей трофей.
Ти ще разок зніяковіло позираєш на книжки довкола тебе (чи то пак книжки глипають на тебе з ніяковим виглядом собак, що з-за ґрат собачого притулку спостерігають, як один із їх колишніх товаришів біжить на повідці вслід за господарем, що зголосився його забрати) і йдеш собі.
Свіжовидрукованим книжкам властива якась особлива принада. Ти береш із собою не тільки саму книжку, а й її новизну, яка, щоправда, може нічим не різнитись од новизни усякого фабричного товару, – від тої марної, поверхової краси, якою пишаються також і книжки, аж поки не прийде рання бібліотечна осінь – і їх обкладинка почне жовкнути, береги візьмуться поволокою бруду, кутики палітурки позагинаються й пубшарпуються. Ба ні, ти завжди маєш надію натрапити на справжню новизну, щоб вона, якщо вже раз назвалася новою, лишалася новою повсякчас. Прочитавши тільки-но видану книжку, ти вмить заволодієш цією новизною і тобі вже ніколи не доведеться наздоганяти її невпинною погонею. Може це саме та книжка? Хтозна. Погляньмо, як вона починається.
Ти, либонь, почав гортати книжку ще в книгарні. А може хотів, та не зміг, бо книжка була, наче лялечка, сповита целофановим коконом? Тепер ти в автобусі, сісти ніде, одною рукою ти тримаєшся за поруччя, а вільною рукою силкуєшся роздерти целофан, і рухи твої трохи мавп’ячі, мов у тої мавпи, що, повиснувши на пальмі, намагається обібрати шкуринку з банана. Та вважай-бо, ти штурхаєш ліктем сусідів, – попрохав би хоч вибачення.
А може, продавець не загортав твою покупку в целофан, а просто поклав її в поліетиленовий пакет. Це спрощує діло. Ти за кермом свого автомобіля, спинився на світлофорі, дістаєш книжку з пакета, здираєш з неї прозоре опакування і починаєш читати перші рядки. І тут на тебе налітає шквал пронизливих гудків – уже зелене, а ти заблокував рух.
Ти за своїм робочим столом, книжка наче випадково втирилася поміж розкладені перед тобою папери, і от певної миті ти перекладаєш кілька папок з одного стосу на інший і бачиш перед собою її – книжку. Ти з розвіяним виглядом розгортаєш її, злягаєш ліктями на стіл, підпираєш голову кулаками, – збоку може здатися, що ти вивчаєш якийсь документ, а насправжки ти вчитуєшся в перші рядки роману. Трохи-потрохи ти відкидаєшся на спинку крісла, піднімаєш книжку перед собою, десь на рівень носа, завалюєш стілець на задні ніжки, висуваєш бічну шухляду столу, щоб покласти на неї ноги (коли читаєш, положення ніг дуже важливе), або випростовуєш ноги на столі, поверх занехаяних, непереглянутих паперів.
Чи ж тобі не здається, що це – вияв неповаги? Неповаги, звісно ж, не до своєї роботи (ніхто не береться оцінювати твої професійні якості, – я припускаю, що твої службові обов’язки органічно вписуються в так звану невиробничу сферу, яка становить істотну частину національної та світової економіки), а до книжки. А що вже казати, коли ти – волею чи неволею – належиш до числа тих, для кого “працювати” значить “працювати по-справжньому”, виконувати – свідомо або без ніякого умислу – щось може й не надто важливе, але хоч трохи корисне для когось іще, окрім тебе самого: тоді книжка, що її ти приніс на робоче місце немов амулет або талісман, буде для тебе повсякчасною спокусою, вона раз по раз, на коротку мить, відволікатиме тебе від головного об’єкта твоєї уваги: чи то від штампування перфокарт, чи то від каструль на плиті, чи то від важелів керування бульдозером, чи то від пацієнта, що з розпоротим черевом лежить на операційному столі.
Словом, краще б ти угамував свою цікавість і взявся до книжки, вже як прийдеш додому. Отепер – прошу дуже. Ти у себе в кімнаті, ніхто й ніщо тобі не заважає, ти розгортаєш книжку на першій сторінці, або ні, на останній, щоб першим ділом подивитися, скільки в ній сторінок. На щастя, книжка не надто довга. В наш час писати довгі романи – це нонсенс: час розбився на кусочки, і в нашому житті, в наших думках лишилися тільки уламки часу, що мчать кожен своєю траекторією і зникають, не лишаючи слідів. Неперервність часу можна віднайти тепер тільки в романах тої епохи, коли час уже не здавався застиглим і непорушним, але й не вибухнув іще, мов та бомба, – епохи, що тривала років сто, не більше.
Ти крутиш книжку в руках, перебігаєш очима анотацію ззаду на суперобкладинці й на одвороті, – та це все так, загальники, порожні фрази. Воно й краще: ніхто не докидатиме своїх п’яти копійок до того, що книжка повинна сказати тобі сам-на-сам. Ти маєш сам узяти від книжки своє, не важливо, багато чи мало. Звісно, такі-от оглядини, читання спершу того, що зверху, а тоді вже того, що всередині, – це частинка особливого задоволення, яке дає нова книжка. Проте, як і всяке попереднє, підготовче задоволення, воно не повинно тривати довше, ніж треба для того, щоб підвести тебе до повнішого й глибшого задоволення самою дією, – читанням книжки.
Вже на вітрині книгарні ти зауважуєш обкладинку з потрібним тобі заголовком. Прямуючи на цей маяк, ти прориваєшся крізь густі лави Книжок, Яких Ти Не Читав, а вони хмуро зирять на тебе з шаф та стелажів, намагаючись тебе залякати. Але ти знаєш, що не повинен перед ними пасувати, що серед них – гектари й гектари Книжок, Яких Можна Й Не Читати; Книжок, Написаних Не Для Того, Щоб Їх Читали; Книжок, Які Ти Вже Прочитав, Навіть Не Розгортаючи, Бо Вони Належать До Категорії Тих, Що Були Прочитані Ще Перед Тим, Як Їх Написано. Так ти подолав перший оборонний рубіж, і на тебе накинулись орди Книжок, Що Їх Ти Неодмінно Й Охоче Прочитав Би, Якби Мав Більше Життів, Та На Жаль Життя Тільки Одне. Ти обходиш їх швидким маневром і стикаєшся з армією Книжок, Що Ти Збирався Прочитати, Але Спочатку Треба Було Прочитати Інші; Книжок Надто Дорогих, Які Ти Сподівався Купити, Коли Їх Виставлять На Розпродаж За Пів Ціни; Книжок, Таких Самих, Як Вищеназвані, – Коли Їх Видадуть У Дешевому Кишеньковому Форматі; Книжок, Що Їх Можна Спробувати В Когось Позичити; Книжок, Що Їх Усі Читали, А Тому Можна Вважати, Що Й Ти Їх Читав. Відбивши ці атаки, ти опиняєшся перед фортецею, де тримають оборону
Книжки, Що Ти Вже Давно Запланував Прочитати,
Книжки, Що Їх Ти Роками Шукав І Не Міг Знайти,
Книжки, Пов’язані З Чимось, Чим Ти В Даний Час Займаєшся,
Книжки, Що Ти Хотів Би Про Всяк Випадок Мати Під Рукою,
Книжки, Що Їх Можна Відкласти На Потім І Прочитати, Можливо, Влітку,
Книжки, Яких Тобі Бракує, Щоб Поставити Їх Поряд З Іншими Книжками В Твоїй Шафі,
Книжки, Що Викликають Раптове, Нестримне Й Не Зовсім Виправдане Зацікавлення.
І от, коли тобі вдалося скоротити безмежне число твоїх супротивників до певної цифри з великою, але бодай скінченною кількістю нулів, тобі й далі не дають перевести подиху, наскакуючи з засідки – Книжки, Прочитані Так Давно, Що Можна Було Б Їх Перечитати, а з ними й Книжки, Що Ти Завжди Вдавав, Ніби Читав Їх, А Тепер І Справді Час Їх Прочитати.
Ти спритно ухиляєшся, звертаючи ліворуч, тоді праворуч, і проникаєш в цитадель Новинок, Цікавих З Огляду На Автора Або Тематику. Всередині цеї твердині теж можна сіяти сум’яття в лавах супротивника: виокремлювати у ворожих шерегах Новинки Авторів, Далеко Не Нових, або На Теми, Зовсім Не Нові (для тебе або взагалі), Новинки Невідомих (принаймні для тебе) Авторів Або На Незнайомі (хоч би й для тебе) Теми, і визначати привабливість інших Новинок на підставі своїх бажань і свого запотребування на нове й не нове (нове, якого ти шукаєш у неновому, і не нове, якого шукаєш у новому).
Усе це означає, що, швидко перебігши поглядом заголовки виставлених на полицях книжок, ти прямуєш до купки свіжовидрукованих романів «Якщо подорожній одної зимової ночі», береш примірника й несеш його до каси, щоб узаконити своє право власности на цей трофей.
Ти ще разок зніяковіло позираєш на книжки довкола тебе (чи то пак книжки глипають на тебе з ніяковим виглядом собак, що з-за ґрат собачого притулку спостерігають, як один із їх колишніх товаришів біжить на повідці вслід за господарем, що зголосився його забрати) і йдеш собі.
Свіжовидрукованим книжкам властива якась особлива принада. Ти береш із собою не тільки саму книжку, а й її новизну, яка, щоправда, може нічим не різнитись од новизни усякого фабричного товару, – від тої марної, поверхової краси, якою пишаються також і книжки, аж поки не прийде рання бібліотечна осінь – і їх обкладинка почне жовкнути, береги візьмуться поволокою бруду, кутики палітурки позагинаються й пубшарпуються. Ба ні, ти завжди маєш надію натрапити на справжню новизну, щоб вона, якщо вже раз назвалася новою, лишалася новою повсякчас. Прочитавши тільки-но видану книжку, ти вмить заволодієш цією новизною і тобі вже ніколи не доведеться наздоганяти її невпинною погонею. Може це саме та книжка? Хтозна. Погляньмо, як вона починається.
Ти, либонь, почав гортати книжку ще в книгарні. А може хотів, та не зміг, бо книжка була, наче лялечка, сповита целофановим коконом? Тепер ти в автобусі, сісти ніде, одною рукою ти тримаєшся за поруччя, а вільною рукою силкуєшся роздерти целофан, і рухи твої трохи мавп’ячі, мов у тої мавпи, що, повиснувши на пальмі, намагається обібрати шкуринку з банана. Та вважай-бо, ти штурхаєш ліктем сусідів, – попрохав би хоч вибачення.
А може, продавець не загортав твою покупку в целофан, а просто поклав її в поліетиленовий пакет. Це спрощує діло. Ти за кермом свого автомобіля, спинився на світлофорі, дістаєш книжку з пакета, здираєш з неї прозоре опакування і починаєш читати перші рядки. І тут на тебе налітає шквал пронизливих гудків – уже зелене, а ти заблокував рух.
Ти за своїм робочим столом, книжка наче випадково втирилася поміж розкладені перед тобою папери, і от певної миті ти перекладаєш кілька папок з одного стосу на інший і бачиш перед собою її – книжку. Ти з розвіяним виглядом розгортаєш її, злягаєш ліктями на стіл, підпираєш голову кулаками, – збоку може здатися, що ти вивчаєш якийсь документ, а насправжки ти вчитуєшся в перші рядки роману. Трохи-потрохи ти відкидаєшся на спинку крісла, піднімаєш книжку перед собою, десь на рівень носа, завалюєш стілець на задні ніжки, висуваєш бічну шухляду столу, щоб покласти на неї ноги (коли читаєш, положення ніг дуже важливе), або випростовуєш ноги на столі, поверх занехаяних, непереглянутих паперів.
Чи ж тобі не здається, що це – вияв неповаги? Неповаги, звісно ж, не до своєї роботи (ніхто не береться оцінювати твої професійні якості, – я припускаю, що твої службові обов’язки органічно вписуються в так звану невиробничу сферу, яка становить істотну частину національної та світової економіки), а до книжки. А що вже казати, коли ти – волею чи неволею – належиш до числа тих, для кого “працювати” значить “працювати по-справжньому”, виконувати – свідомо або без ніякого умислу – щось може й не надто важливе, але хоч трохи корисне для когось іще, окрім тебе самого: тоді книжка, що її ти приніс на робоче місце немов амулет або талісман, буде для тебе повсякчасною спокусою, вона раз по раз, на коротку мить, відволікатиме тебе від головного об’єкта твоєї уваги: чи то від штампування перфокарт, чи то від каструль на плиті, чи то від важелів керування бульдозером, чи то від пацієнта, що з розпоротим черевом лежить на операційному столі.
Словом, краще б ти угамував свою цікавість і взявся до книжки, вже як прийдеш додому. Отепер – прошу дуже. Ти у себе в кімнаті, ніхто й ніщо тобі не заважає, ти розгортаєш книжку на першій сторінці, або ні, на останній, щоб першим ділом подивитися, скільки в ній сторінок. На щастя, книжка не надто довга. В наш час писати довгі романи – це нонсенс: час розбився на кусочки, і в нашому житті, в наших думках лишилися тільки уламки часу, що мчать кожен своєю траекторією і зникають, не лишаючи слідів. Неперервність часу можна віднайти тепер тільки в романах тої епохи, коли час уже не здавався застиглим і непорушним, але й не вибухнув іще, мов та бомба, – епохи, що тривала років сто, не більше.
Ти крутиш книжку в руках, перебігаєш очима анотацію ззаду на суперобкладинці й на одвороті, – та це все так, загальники, порожні фрази. Воно й краще: ніхто не докидатиме своїх п’яти копійок до того, що книжка повинна сказати тобі сам-на-сам. Ти маєш сам узяти від книжки своє, не важливо, багато чи мало. Звісно, такі-от оглядини, читання спершу того, що зверху, а тоді вже того, що всередині, – це частинка особливого задоволення, яке дає нова книжка. Проте, як і всяке попереднє, підготовче задоволення, воно не повинно тривати довше, ніж треба для того, щоб підвести тебе до повнішого й глибшого задоволення самою дією, – читанням книжки.